Обмен учебными материалами


-48 Місто з химерами: роман / Олесь Ільченко. - К.: Грані-Т, 2010. - 160 с. 5 страница



заявили про себе й українці. Стало очевидним, що простим офіційний поділ народів «Південно-Західного краю» на «при вославних» та «іновірців» не спрацьовує.

Городецький традиційно читав провідні газети й часописи, польський міський «02еппік Кільку», але з подивом завважив по яву періодичних видань українською мовою... Владиславу стало зрозуміло: час безповоротно змінився. І несподіване, як на його погляд, присудження Нобелівської премії в галузі літератури зм 1905 рік полякові Генрику Сенкевичу тільки підкреслювало при сутність якихось глибинних соціальних та інших зсувів, зру шень, перетворень... Лишалося зрозуміти: чи на краще ці змінив

Порівняно з іншими містами імперії, яку струшували не знані досі судоми, Київ залишався більш-менш спокійним міс том. Однак у повітрі розлилося відчуття тривоги й невпин ного руху. І ніхто не міг з упевненістю сказати: до чого, куди цей рух призведе... Величезна, неповоротка країна, - котра, мов потворний динозавр, простяглася від Скандинавії до Чу котки, від Таймиру до Термезу, від Варшави до Владивосто ка, - бездарно програла війну Японії. Відтак вона немов здри­галася і загрозливо рипіла, як старий дерев'яний будинок під потужними повівами близької бурі.

Пан Владислав тим часом завважив і парадокс власного внутрішнього життя: що більша непевність стосовно май­бутнього розливалася в суспільстві, то рідше приходили в його сни небажані гості. Такі зміни в паралельному світі свого дво­єдиного існування зодчий спочатку сприймав навіть із остра­хом: куди зникли невідступні донині нічні візитери? Та потро­ху Городецький почав звикати до нового стану, до нового сну - тяжкого, провального, без сновидінь і справжнього відпочинку.

Будівничого тішила сім'я, додавали наснаги й невеликі, проте постійні замовлення. Про храми й палаци зараз не йшлося, - не ті часи, але в таких майстрів архітектурних і прав, як він, замовлення і робота були завжди. Попри поміт­не зменшення будівництва у Києві в роки так званої рево­люції, пан Владислав проектував, креслив, фантазував нові, небачені споруди, зустрічався з клієнтами... Тобто постійно перебував у річищі будівничих справ міста.

Приємно було отримати запрошення із Черкас на проек­тування різних будинків... То мали бути гарні, світлі за при- іначенням, духовним спрямуванням споруди. Після виконаної і ноєї частини роботи пан Владислав із тихою радістю за­вважив, що в Черкасах зведення споруд за його проектами просувалося незрівнянно швидше, ніж, скажімо, «вічне» будів­ництво Миколаївського костелу в Києві. Вже наприкінці 1905 року будинок жіночої гімназії на вулиці Смілянській був гото­вий вітати в її стінах молодих панянок. Черкащани, задово­лені роботою Городецького, цілком слушно вважали, що нова іімназія стала окрасою їхнього міста. Та й почесна попечи­телька гімназії, найзаможніша землевласниця Черкаського повіту Катерина Андріївна Балашова, уроджена Шувалова, відверто милувалася новим витвором київського майстра. Вона вважала себе безпосередньо причетною до створення навчального закладу для молодих панянок. Адже вона - бла- юдійниця, меценатка... А її чоловік Микола Петрович, обер- (ґермайстер височайшого двору, всіляко заохочував добро­чинну діяльність дружини... А чом би й ні? Подружжя було, м'яко кажучи, не бідним: Балашови володіли тисячами й ти- і ячами десятин української землі...

Тим часом зодчий, відчуваючи відразу до суспільних змін, які, по суті, були не змінами, а мімікрією, фарсом, як, скажімо, робо та всіх отих державних дум імперії, ще більше мріяв про полю вання в далеких місцях, про мандрівки незнайомими землями..

Загрузка...

Елеґантний поляк був присутній на засіданнях Київсько го відділення імператорського товариства правильного по лювання, залюбки говорив у Київському клубі автомобілістів про нові досягнення інженерної думки, але постійно думам про експедицію до Африки...

Плинність тих років пан Владислав відчував як перехідну, межову пору. Він малював ескізи ювелірних прикрас, одягу і взуття, не кажучи про розробку і виконання різних архітек турних замовлень, не надто великих, проте достатніх за платнею для прожиття...

Читання книг про полювання в Африці стало його новою пристрастю. Дружина Корнелія навіть почала жартома називати його «африканцем». Вона відчувала поліпшення внутрішнього стану чоловіка і тихо раділа тому, що періо­дичні напади меланхолії, тяжкого мовчання вдома в її судже­ного начебто минулися. І нехай усі ці подорожі, мисливські мандрівки коштують дуже дорого: головне, що Городецький останнім часом перебував переважно в доброму гуморі...

А будівничий і мисливець в одній особі, читаючи книжки, ретельно занотовував, який одяг придатний для спекотного клімату Африки; з якою зброєю слід іти на антилоп, а з якою - на слонів та носорогів; які набої потрібні; куди і як найкраще влучити в лева, що готовий кинутися на двоногого суперника... Стоси прямокутних карток на цупкому папері були виповнені летючим почерком зодчого, й в усіх них ішлося про особливое-

міі заготовки провіанту, маршрути полювань, необхідну кіль- кіі ть місцевих провідників, слідопитів, носильників численного Гннажу... А як підігрівав прагнення Городецького про мандрівку Ф> Африки його старий знайомий граф Юзеф Потоцький... Він, яіце-голова Київського сільськогосподарського товариства, вмів таки й полювати, й розповідати. Чого варті описи пана Юзе­фа про його експедицію в незвідані краї між Білим і Блакитним Нілом! Потоцький, чи не останній польський магнат на Право- гтрежній Україні, любив і вмів жити на широку ногу. Його ро­динний маєток «Антоніни» на Волині був не просто палацовим ансамблем із чудовою колекцією творів мистецтва й зразковим іосподарством, котре під управлінням досвідчених фахівців давало все потрібне для життя. Потоцький немов казав усім поміщикам-нездарам: «Вмійте керувати господарством і жити так, як я!» А чудовий, густий і зелений, майже незайманий «Пи­ляний» - заповідна пуща пана Юзефа! От де відбувалися гран­діозні щорічні лови для великого панства, старої «магнатерії»! Гонорові пани-мисливці, вбрані на старий смак, неначе за часів Міцкевича і Словацького, загонщики, псарі... Городецький ніби чув, як сурмить мисливський ріжок, мчать хорти, а за ними - мисливці на конях... Та на яких конях! Скакунах добірних англій- < ьких порід! І ось уже впольовано чудового оленя, кілька козуль, купу зайців... Слуги напинають намет на мальовничій галявині, ставлять розкладні столи, стільці, з'являється біла скатерти­на, а на ній - срібло і кришталь, ллються дорогі вина, а на рожні допікається щойно здобута дичина... Про такий спосіб життя Владислав Городецький міг хіба мріяти.

А книжка «Моє полювання в Африці» з описом мисливських мандрівок до спекотного континенту президента Північно-

Американських Злучених Штатів пана Теодора Рузвельта! Книжка колишнього очільника далекої держави під такою промовистою назвою неймовірно розпалювала уяву мислив­ця Городецького. Зрештою, великі полювання в африканських саванах стали в ті часи мало не модою для більш-менш за­можних людей Європи й Америки. А зодчий не любив пасти задніх у будь-якій справі...

Ах, мрії! Найкраще в житті - саме мрії... Поки що у пана Владислава не було коштів на африканську експедицію. До­водилося діставати кляті гроші для утримання сім'ї й та­ким несподівано елеґантним способом, як участь у різних європейських турнірах стрільців, стендових змаганнях. 0, яке подивування викликав пан Владислав у якихось французів чи англійців, майже стовідсотково влучаючи в рухомі й не­рухомі цілі з різних видів зброї. Призові фонди були великі, й він повертався до Києва з пачками грошей, десятками тисяч асиґнацій...

I іового, 1908 року в імперії, здавалося, все повернуло­ся на круги своя... Деякі надто вільнодумні газети і журнали було закрито, деякі «померли» через фінансові складнощі...

Водночас з'явилися якісь нові поети й художники, котрі голосно заявили про себе - на подив Городецького й на вели­ке задоволення Корнелії-Жозефіни, яка відразу ж стала пал­кою прихильницею нової Генерації митців. У Києві відбулася гучна виставка нового живопису «Звено», влаштована Олек- сандрою Екстер і Давидом Бурлюком. І Корнелія захоплено розповідала чоловікові про нові напрями в мистецтві. Горо- децький лише скептично слухав мало не лекції Корнелії. Вона

дуже, дуже змінилася... Стала більш незалежною від нього - в духовному сенсі. Не думати про це? Так, не думати. Ми всі імінюємося в часі, час впливає на нас... Але й ми можемо дещо іробити супроти часу.

Для пана Владислава було важливим те, що помітно по­жвавилося цивільне будівництво. Такий рух нагадував справ­жню будівельну лихоманку на самому початку століття. В місті знову почали з'являтися нові, цікаві споруди.

Одна з них, великий сірий будинок, у фасаді якого вгаду­валися ренесансні й романські архітектурні мотиви, швид­ко росла на Великій Житомирській. Власник майбутнього будинку пан Роговський мав усі підстави бути задоволеним: він вигідно купив ділянку номер вісім для прибуткового дому. Здавати квартири в найм - вигідна річ! Ну, а пан Михайло Ьобрусов, кваліфікований архітектор, поставився до всіх побажань замовника з розумінням.

Кожен київський будівничий відверто чи крадькома спо­стерігав за роботами колеґ, котрі часто були конкурен­тами, творчими суперниками або навпаки - справжніми друзями по цеху. Бобрусов конкурентом Городецькому ні в чому не був, отож пан Владислав зупинив свій автомобіль на Великій Житомирській, аби оглянути майже готову ви­соку будівлю. Вправність Бобрусова сумнівів не викликала. Потужний, проте елеґантний будинок мав стати окрасою вулиці. Городецький, високо задираючи голову, оглядав дім іа номером вісім - той був таки не маленький. Балкони, на- півколони, а на розі, над усією вулицею... Що це?! Зодчий здригнувся: величезна голова диявола, посміхаючись, диви­лася з новопосталого будинку в бік Львівської площі, вздовж

Великої Житомирської... Навіщо ця фігура?! Вона, здасть ся, абсолютно недоречна й не пов'язана із задумом фасаду! Поки Владислав Владиславович намагався осягнути побаче не, диявол на будівлі зловтішно шкірив зуби, вглядаючись... Куди? Пан Владислав відчув, як мороз пробіг шкірою. Він не сподівано гостро збагнув, що усміхнена голова ворога роду людського - не випадковість, не жарт архітектора, можли во, навіть не примха замовника... Невже це...

Городецький сів у авто й рушив додому. Плани на сьогодні у нього змінилися. Передусім треба зателефонувати Бобру сову й розпитати... Ні, краще попросити про зустріч. Так, поговорити слід не просто віч-на-віч, а в буквальному сенсі дивлячись в очі Михайлові Павловичу...

У кабінеті Городецький узяв довідник, погортав сторінки, знайшов номер телефону архітектора Бобрусова і попросив «баришню» з телефонної станції з'єднати його з названим номером. Слухавку підняв сам Бобрусо8.

- Михайле Павловичу, вас вітає Городецький...

- Радий чути вас, Владиславе Владиславовичу! - гудів у рурці голос Бобрусова. - Чим зобов'язаний?

- Бачте, Михайле Павловичу, якщо це вас не обтяжить, пропоную зустрітися з вами ТеСе-аЧеТе... - Городецький за­мислився на мить і додав. - Мене турбує одна делікатна справа... в царині архітектури.

- Матиму за честь поговорити з вами, - Бобрусов наче усміхався десь там, далеко, на іншому кінці дроту. - До ва­ших послуг... навіть завтра готовий.

- Чудово, в такому разі, можливо, в ресторані «Маркіз»?

- Так, о котрій годині вам зручно? - погоджувався Бобрусов.

- Чи не могли б ми побачитися десь після полудня? - по­цікавився Городецький.

- Можу о другій дня, коли це вас не обтяжить... - засопів, мочевидь, міркуючи про щось, Бобрусов.

- Це гарний час, і відвідувачів у ресторані, сподіваюся, буде небагато... - погодився пан Владислав.

- Тоді до зустрічі? - підсумував Бобрусов.

- Так, пане Бобрусов, завтра о другій. Маю честь, - Горо­децький поклав слухавку і автоматично, замислено дивля­чись у вікно, роблячи «відбій» дзвінка, покрутив ручку теле­фонного апарата.

Ресторан «Маркіз» на розі широкої, ошатної вулиці Воло- димирської та вузької, стрімкої Прорізної був традиційним міс­цем зустрічей архітекторів міста. Вони говорили тут між со­бою на всі теми, зустрічалися із клієнтами-замовниками, людь­ми, що бажали звести власний особняк, прибутковий будинок, якусь промислову споруду... Пани архітектори часто жартува­ли, що в разі непорозумінь між ними й замовниками можна будь- якої миті вийти до аптеки Брандта по ліки. Адже фармація була просто навпроти ресторану, на непарному боці вулиці.

Того дня Городецький дещо нервував і несподівано для себе приїхав на зустріч із Бобрусовим трохи раніше, ніж вони домовлялися. Пан Владислав увійшов до ресторану, озирнув­ся. До нього вже поспішав метрдотель, злегка кланяючись і запрошуючи до столика. Городецький попередив, що чекає на колеґу, й звелів приготувати лимонад.

Людей у ресторані було мало. Із добре знайомих пан Владис­лав завважив за столиком неподалік лише архітектора Павла

Альошина із чиновником з особливих доручень при генерал губернаторі, дворянином Миколою Ковалевським. Було зрозу міло, що заможний чоловік має з Альошиним ділову зустріч.

Ковалевський і Альошин кивнули Городецькому, той, ко ротко - їм у відповідь, не бажаючи надто відволікати їхню увагу на себе. Не такий настрій мав будівничий, та й серйо і на розмова двох поважних людей варта поваги.

Зодчий потроху смакував свіжий лимонад - другу філіжап ку кави після першої вранішньої, домашньої, він ще не бажан А замовник із архітектором допивали традиційний «пінним чай» - приготований так, щоб на окропі в склянках були булі, башки. До пана Владислава долітали уривки розмови, окремі слова, фрази Ковалевського й Альошина. «Думаю... ділянки в Липках... затишний особняк...», - говорив Ковалевський. Альошин кивав і щось уточнював. Так, Липки, які починалися зи колишньою садибою професора Мерінґа, де Городецький і звім свій «Будинок із химерами», притягали до себе всіх багатих людей міста. Затишний, зелений район, світський і гарно роз планований... Років за десять-двадцять, подумав Городецькии, там будуть такі ціни на землю, що й не підступишся...

Альошин тим часом запитував у замовника: «А дружини ваша, Анна Павлівна, що ж, і досі полюбляє вишивати шов ком?» - «Так!», - ствердно кивав головою Ковалевський, а Альошин швидко писав у нотатнику: «Велике вікно на пів­ніч - розсіяне світло для очей». Владислав Владиславович мимоволі вслухався в бесіду чоловіків, яким офіціант приніс інші страви «до чаю», адже розмова мала бути ґрунтовною і тривалою: тонко нарізаний осетровий балик, філе оселедця, ікру білуги та стерляді на льоду... І, звичайно ж, невеликий

штоф горілки, добре охолоджений, аж спітнілий на гранях різьбленого скла.

- А Софія, дочка ваша, Миколо Вікторовичу, - продовжу- мав розпитувати Альошин, - грає на фортепіано?

- 0, звичайно, Павле Федоровичу, - усміхнувся Ковалев- < ький, іронічно додаючи: - Хоча, здається, і до сінематогра­фа ходить!

Альошин кивнув і додав нотатку: «Кімната для форте­піанної гри». Чоловіки пригубили чарки, спробували дунай­ського оселедця.

Городецький ледь усміхнувся, дивлячись на те, як його добрий інайомий Альошин п'є горілку: перехиляючи чарку, пан Павло всім тілом подавався назад, закидаючи трохи голову. Потім, поста­вивши чарчину на стіл, не закушував відразу, а робив якісь по­вільні рухи пальцями, ніби пробував грати на фортепіано. Відтак підкручував вуса й аж потім щось клав до рота. Так, недарма ві­домим висловом Альошина був: «Головне в житті людини - вчас­но поданий обід!» Згадав Городецький і улюблену домашню чарку цього естета, інтелектуала і знавця мов. Срібна чарочка Альо­шина мала багатозначний напис: «І єя же монахи приємлют».

- Ніколка, знаєте, теж має захоплення, - говорив тим часом Ковалевський про одного з синів, а Альошин так само уважно слухав і робив помітки...

Зодчий глянув на годинник: Бобрусов запізнювався, і це почало турбувати пана Владислава. Що могло трапитися? Здається, Бобрусов - людина пунктуальна... Не зміг прийти? Він би, безумовно, зателефонував або передав записку із по­сильним. Будівничий намагався заспокоїти себе, але його думки вперто крутилися довкола однієї теми...

- Обіди у вас, Миколо Вікторовичу, пригодую, - вів соЬІ Альошин, - відбувалися під музику? Ви запрошували камер ний оркестр...

- Поза сумнівом, і я вважаю, що давні гарні традиції... почав розмірковувати Ковалевський...

Альошин тим часом писав: «Балкон-хори в обідній заш для музикантів; окремий вхід; окремий туалет...»

Нарешті якось нізвідки перед Городецьким з'явився рої червонілий Бобрусов.

- Вибачаюся, ще раз вибачаюся і перепрошую! - ніяково говорив він, одночасно кланяючись Альошину і Ковалевсько му. - Пан Роговський, замовник, знаєте, полюбляє іноді деякі феєрії...

- Прошу, сідайте, Михайле Павловичу, - заспокоїв його Го- родецький. - Нічого екстраординарного не трапилося. Про сто хотів у вас про дещо дізнатися...

- Чого бажаєте? - підскочив до Бобрусова офіціант.

- Е... Мабуть також - лимонаду. Холодного! - відхекував­ся Бобрусов. - Як у пана Городецького.

- Буде зроблено! Один момент! - й офіціант кинувся ви­конувати замовлення.

- Оглянув будинок, ваше дітище, на Великій Житомир­ській... - почав Городецький. - Гарно, високофахово, навіть, я б сказав - вишукано...

- Дякую, Владиславе Владиславовичу, - Бобрусов усміхав­ся, мов дитина. - Чути таке - приємно, а від вас - удвічі приємно... Намагався сказати своє слово...

- Так... - мовив Городецький, - проте дозвольте запита­ти: що ж то за голова Вельзевула на розі будинку?

- А! - задоволено потер руки Бобрусов. - Ви побачили! А дехто і голови не підніме! Не Вельзевул, з вашої ласки, а дра- конолодібна змія, горгулія! Така річкова потвора, химера... Що з вами?! Пане Городецький!

Але Владислав вже опанував себе і його обличчя зі смер­тельно блідого потроху набувало природної рожевості.

- Вибачте за прямоту, пане Бобрусов, - Городецький вже мав спокійний вигляд. - Хто ж вас напоумив зробити зобра­ження її - чи все-таки його?

- Річ у тім, - Бобрусов несподівано засоромився, - пан Ро- твський, замовник і власник будинку, в наріжній кімнаті, під ві­кнами якої й розташована... е-е-е... ця химера, буде проводити спіритичні сеанси. Він, знаєте, любить усякі містичні речі...

- І ви радо йому допомагаєте наповнювати містикою наше місто... - додав Городецький. - Скажіть чесно, Михайле Павловичу, вам деякі дивні сни не сняться? Пов'язані з ота­кими химерами?

Замість відповіді Бобрусов неначе закам'янів, а за мить густо зашарівся. Потім озирнувся, чи ніхто його не чує, і про­шепотів:

- Звідки ви знаєте?! Вам теж... сняться?

Городецький нічого не відповів, натомість знову запитав:

- А що ви бачите у снах? Чи кого? Звичайно, наша роз­мова - sub rosa...

- Видіння в мене розмиті, Владиславе Владиславови­чу, - зітхнувши, почав Бобрусов; тут він оглянувся на стіл Альошина й Ковалевського, які смакували останню замовлену страву - антрекот, і несподівано сказав: - А чи не замовити нам по чарці житньої?!

- Шоферові не випадає... - покрутив головою Городець кий, - до того ж сьогодні маю ще справи. А ви, коли хочете будь ласка.

- Люб'язний! - гукнув він офіціанта.

Той підскочив, усміхнувся, мовляв - чогось бажаєте? Бобру сов витер піт з лоба великою білою хусточкою й попросив:

- Чарку хлібного вина та жульєн - із грибами і м'ясом фазани1

- Звольте хвилинку зачекати на жульєн, - вклонився офі ціант. - Втім, зараз же все принесу.

- Так от, - продовжив Бобрусов. - Воно з'являється то у вигляді якогось Змія Горинича, то просто як величезний змін чи дракон... Кепсько те, що я нічого не можу вдіяти із собою, коли він... воно... чи як його там... починає щось вимагати Тільки-но Роговський замовив проект будинку, в ту ж ніч воно прийшло, поусміхалося, і я подумав, що таки гарно буде оту голову поставити на розі, щоб оглядала всю вулицю...

- Саме на рівні бань Софії Київської... - завважив Гори децький.

- Справді... - Бобрусов був спантеличений. - Я і не по думав...

Тут офіціант приніс чарку і жульєн, пан Михайло підняв ке лишок, побажав Городецькому традиційне: «Ваше здоров'я!», одним духом випив і апетитно закусив гарячою стравою.

- У мене склалося враження, що химера на вашому будин ку, всміхаючись, дивиться на якесь певне місце, точку, - він тим часом Городецький, - і дивиться уважно...

- Слово честі, Владиславе Владиславовичу, - пожвавішав після чарки Бобрусов, - я просто розвернув ту голову відпо відно до фасаду. Так вона добре розміщена...

Побачимо, подумаємо, - замислився Городецький. - Має бути ще одна чи дві ланки...

Які ланки? - не зрозумів Бобрусов.

- Нічого, не переймайтеся, - заспокоїв його пан Владис­лав. - Ці сни з часом минають.

- Правда? - по-дитячому зрадів Бобрусов.

- Так. А щодо спірита Роговського... подумайте, чи варто надто часто з ним спілкуватися... - наче вголос думав Горо­децький.

- Та я вже майже й не спілкуюся! - щиро запевнив Михайло Павлович. - Роботи в будинку фактично завершені...

- Ці роботи завершені, - луною повторив Городецький. - Л які ж іще почнуться чи вже відбуваються?

Городецький намагався заспокоїти наляканих дітей і Корнелію. Та він і сам був роздратований, знервований, ви­ведений із рівноваги: в ніч на 24 серпня квартиру в його «Бу­динку з химерами» вульгарно пограбували! Пан Владислав згадав серпневі дні чотири роки тому, коли загинув юнак Кевліч... Хоч тікай на цей місяць подалі від Києва!

Бридке відчуття присутності у власній оселі недолюдків, котрі порпалися в речах господарів, відчиняли шухляди столу архітектора й забирали цінні речі, не давало спокою будівни­чому. Картина злочину зрозуміла й без поліції. Зловмисники проникли до квартири через чорний хід. їм вдалося розірвати запобіжний ланцюг на дверях, а далі вони діяли впевнено і, ска­зати б, «професійно». З їдальні злодії поцупили столове срібло та деякі коштовні речі, у передній кімнаті вони також про­йшлися по всіх закапелках... Особливо лютував Городецький

через те, що в його кабінеті невідомі відімкнули стіл і забриті десять золотих призових жетонів, які він зберігав на згадку про успіхи в різних стрілецьких змаганнях.

Впевнені дії злодіїв виказували, що серед них була люди на, добре обізнана з плануванням квартири, розташуванням меблів, місцями зберігання цінних речей... Підозра впала на звільненого нещодавно з дому лакея, неприємного типа Тими фія Чайковського. Його вже затримали, але...

Було в цій нічній пригоді одне але, що турбувало Гора децького більше, ніж зникнення срібла й коштовностей на чотири тисячі рублів.

Чому зловмисники уважно переглядали папери в столі:' Для звичайних злодіїв нічого цінного ті папери собою не явля ли. А от для декого там могли бути дуже важливі записки та креслення архітектора... Всі свої роздуми, здогади, пов'язані і новопосталим будинком на Великій Житомирській, із власним «Будинком з химерами», пан Владислав нотував або незрозу­мілими для сторонніх позначками, скороченнями, або ж навіть тайнописом на чистих зовні аркушах. Навіщо він це робив? Від кого намагався приховати свої думки? Будівничий і сам досте­менно не зміг би відповісти. Просто відчував приховану небез­пеку, яка легкою курявою блукала вулицями зовні затишного теплого міста, серед його садів, парків, сотень храмів. Так, це по-своєму миле і якесь, сказати б, затишне місто (зі жвавим рухом на центральних вулицях, з його міщанами в гарних кос­тюмах і доброму взутті, з театрами, по закінченні вистав у яких публіка йшла вечеряти до ресторацій, або ж заходила до численних недорогих каварень, де було весело і майже по- домашньому, де і каву, до речі, варили на польсько-західний ма-

мір), це непересічне місто було не таким простим, як могло ви­датися заїжджому купцю, прочанину, акторові антрепризи...

Іаємничих паперів Городецького злодії, навіть якщо вони II шукали саме їх, не знайшли. Не все вночі видно так, як удень... Проте пан Владислав зрозумів цей брутальний на­пад на свою оселю не тільки як крадіжку, а як відверте попе­редження. Відчуття у нього було таке, що якісь сили майже читають його думки, намагаючись унеможливити пошуки й ідогади архітектора в царині таємничого.

Городецький вирішив переховати свої папери - можливо, іпраз, можливо, пізніше... - але в зовсім несподіване місце, недоступне для таких, з дозволу сказати, нічних «фахівців» чи «аматорів».

Нарешті він пересвідчився, що дружина Корнелія, діти Хеле- ма та Владислав трохи заспокоїлися. Владислав провів їх до ві­тальні зі свого кабінету, де між ними відбувалася одна з родин­них розмов, сповнена лагідних слів, лише їм зрозумілих жартів, ласкавих прізвиськ, звичних доторків і заспокійливих поглядів. Потім він покликав новеньку Гувернантку Ірену Левицьку.

Панна Ірена зайшла в кабінет господаря трохи злякана: неприємна нічна пригода, її короткий термін роботи в домі Городецьких напружували, не давали поводитися так вільно, навіть артистично, щоб добре виконувати обов'язки. Тому Ірену мучили безпідставні докори сумління, й вона з остра­хом чекала зустрічі з Владиславом Владиславовичем... Усу­переч побоюванням Левицької, господар прийняв дівчину при­язно й невимушено.

- Панно Ірено, - почав архітектор,-іеєТет сі \лгат уусігі^сгпу за сумлінну роботу. Вагбго ті ргеукго... через події минулої ночі.

Отож тат сіо раппу ууіеіка ргоБЬе. Хочу попросити вас звернути зараз особливу увагу на дітей... Такі хвилювання, гадаю, зовсім не на користь їхньому здоров'ю. Було б добре, якби й ви, як і ми з Корнелією, відволікли їхнюувагу від темних сторін буття...

- Я розумію, пане Городецький, - поспішила сказати Ірс на. - Думаю, прогулянки в Царському саду, настільні ігри, ор кестри і буфети в парках - усе на користь...

- Саме це я і мав на увазі, - кивнув Городецький. - Зре шпіою, не забудьте й про зоологічний парк, ботанічний сад університету... В ньому, до речі, білки беруть горіхи просто і рук! Діти зазвичай страшенно потішені й задоволені від цьо­го. На візників не скупіться, гроші я дам. А коли зможу, то и сам на автомобілі відвезу Хелену, Владислава і вас куди слід.

- Так, Владиславе Владиславовичу, - схилилася Ірена.

- Тільки не пропустіть електричного звукового сигналу, коли будете в ботанічному саду, - нарешті пожартував гос­подар. - А то так і залишитеся на ніч в зачинених райських кущах!

- Звичайно, почую, - усміхнулася Левицька.

- Панно Ірено, - Владислав Владиславович зосереджено глянув на коричневу папку з червоними стрічками, котра ле­жала перед ним на столі, й змінив тон. - Я ще маю попроси­ти вас про одну послугу... Якщо хочете, мушу звернутися до вас із конфіденційним проханням.

- Все, що я можу, зроблю, - Ірена знову почала хвилюва­тися, бо не розуміла, про що йдеться...

- Можливо, моє прохання видасться вам дивним, але дуже вас прошу виконати його... - Городецький постукав кінчика­ми пальців по папці. - Заховайте в себе вдома цю папку з па-

Шрами. Жодної цінності для сторонніх вони не становлять, проте я не хочу, щоб їх бачили чужі очі.

- 0\л/5гет, - з ледь помітною паузою відповіла Ірена. - /досіа.

- йоЬгге, я вам дещо поясню, - Городецький відчув вагання в голосі ґувернантки і її нездатність заперечити хазяїнові кабі­нету чи просто перепитати його. - Моє прохання абсолютно не ґрунтується на якихось нешляхетних діях, задумах тощо...

- Я зовсім... - хотіла заперечити Ірена й замовкла, розу­міючи, що перервала слова господаря.

- Просто ви людина досить нова в цьому домі, - незво­рушно продовжував пан Владислав. - Сторонні ще не надто пов'язують вас зі мною, моєю діяльністю. Тому краще, аби мої креслення, розробки деякий час побули у вас. Ви знаєте про поняття «конкуренція»?

- Так, я зрозуміла, - полегшено мовила Левицька. - Я за­ховаю папери й нікому про них не скажу.

- Чудово, - задоволено кивнув Городецький. - Це я і спо­дівався почути. Вагсіго йгіркщ?, Ірено. Можете йти. Ось вам папка.

Ірена ледь вклонилася, взяла папери і швидко вийшла з ка­бінету. Вона відчувала велику полегкість і розчарування вод­ночас. Адже вона, полохлива і наївна панна, подумала було, що елеґантний, завжди стриманий, трохи загадковий пан архі- тект схоче... ну, скажімо, запізнатися з нею поближче. Матка Боска, от дурна ж! Одружений, щасливий у сім'ї чоловік чомусь мав би чіплятися до неї! Але треба зізнатися: вона би не зна­ла, як діяти, коли б пан Владислав виявив до неї прихильність! Він, щиро кажучи, так їй подобався! Ні, геть ці думки! Таке на­

віть уявити страшно. Жодних скандальних ситуацій бути не може. Вона добре знала історії з ґувернантками в заможних родинах, де чоловіки забували про своїх жінок... От і граф Тол стой написав книжку, яка нещодавно вразила Ірену - «Анна Кареніна». Оповідь у ній і починається з непристойної історії між Облонським і француженкою-ґувернанткою. Ні, ні, це все не для неї. Вона ніколи не ганьбитиме ні себе, ні шляхетний дім. Та головне в тому, що пан Городецький не з породи легко важних мужчин, а вона не з тих парвеню, які шукають забрьо хане щастячко сумнівними методами...

\/дома Левицька не втрималася й зазирнула до корич невої папки. Там і справді були якісь креслення, карта міста, архітектурні розрахунки, кілька просто чистих аркушів па­перу... Все так, як і сказав пан Владислав. Ірена відчинила громіздкий бюль, що стояв у вітальні. Масивні дверцята, рипнувши, показали дві широкі полиці. Дівчина поклала пап­ку на верхню і прикрила таємницю Городецького кількома старими журналами «Нива» й книжками.


Последнее изменение этой страницы: 2018-09-12;


weddingpedia.ru 2018 год. Все права принадлежат их авторам! Главная